Успішне здійснення модернізації української економіки вимагає проведення послідовної системної державної політики, спрямованої на радикальне збільшення обсягу інвестицій та його спрямування насамперед на технологічне оновлення існуючих виробничих потужностей та створення нових інноваційних виробництв. В умовах дефіциту інвестиційних ресурсів у реальному секторі національної економіки, обмежених можливостей державного інвестування та наявності низки ризиків для продовження висхідних тенденцій інвестиційної діяльності державі необхідно задіяти широкий арсенал механізмів та інструментів, спрямованих на стимулювання інвестиційної діяльності корпоративного сектора економіки, залучення внутрішніх і зовнішніх інвестиційних ресурсів та створення ефективної системи управління інвестиційними процесами.
Економічну основу науково-технічної та інноваційної політики складає ставлення держави до науково-технічної та інноваційної сфер національного господарства, до об’єднань людей, зайнятих науковою, науково-технічною та інноваційною діяльністю, а також до результатів наукової, науково-технічної та інноваційної праці. Це ставлення держави відображається в знанні та розумінні державним апаратом ролі та значення науки, продуктів наукової та науково-технічної діяльності в державній економічній системі, а також у здатності найбільш ефективного спрямування усіх існуючих та потенціальних можливостей науково-технічної та інноваційної сфер на досягнення тактичних і стратегічних цілей соціально-економічної політики держави.
У рамках єдиної цілісної політики економічного зростання державна інвестиційна й інноваційна політики пов’язані та взаємодіють з іншими політиками соціально-економічної спрямованості (промислова, структурна, фінансова та ін.). Для інших політик інвестиційна й інноваційна політики в сучасних умовах є основою, оскільки результати інвестиційної та інноваційної діяльності є рушійною силою в усіх сферах і галузях економіки. Тобто інноваційна політика формує вектор розвитку всієї економіки та її підсистем, а інвестиційна політика забезпечує досягнення цілей у рамках сформованого вектору розвитку.
Державна інноваційно-інвестиційна політика виражає політико-економічну спрямованість інноваційно-інвестиційної діяльності й реалізується через систему заходів, що формують державне інноваційно-інвестиційне регулювання.
Інноваційна сприйнятливість є складовою частиною інноваційного потенціалу, що відображає здатність підприємства реалізовувати і застосовувати новації.
Науковий потенціал підприємства – також складова частина інноваційного потенціалу, що відображає можливість генерації, розробки нововведень для власних потреб підприємства.
На сьогодні в Україні можливо виділити наступні рівні відносин в області науково-технічної й ІТ-сфери:
- макроекономічний (державний) рівень;
- мезоекономічний (державний) рівень;
- мікроекономічний (підприємств (організацій)) рівень.
На макроекономічному (державному) рівні визначаються мета, завдання, принципи, соціально-економічна політика, пріоритети розвитку країни в цілому, напрямки інноваційно-інвестиційного розвитку, підготовлюються й реалізуються державні програми й проекти, здійснюється державна підтримка проектів, що мають національне значення й спрямованих на вирішення конституційних завдань.
На мезоекономічному рівні інноваційно-інвестиційна система повинна забезпечувати збалансоване проведення державної політики в регіоні, власної політики регіону, а також забезпечувати міжрегіональне інноваційно-інвестиційне співробітництво.
На мікроекономічному рівні здійснюється розробка й випуск інноваційної продукції, виявляються послуги із забезпечення інноваційно-інвестиційної політики, за допомогою створених відповідних структур (професійні саморегульовані організації підприємців і т.п.) узгоджуються інтереси взаємодіючих промислових підприємств, створюються й реалізуються інноваційно-інвестиційні проекти.
Діяльність держави в сфері науки, техніки й інноваційно-інвестиційної діяльності, обумовлена його інтересами й можливостями, дозволяє вирішувати тільки частину завдань, пов’язаних з використанням і розвитком науково-технічного й ІТ-потенціалу регіону. Не менша доля обов’язків і відповідальності за вирішення цих завдань лягає на самі регіони.
Неодмінними властивостями інновацій є їх ринкова затребуваність. Отже, інновації повинні володіти не тільки новизною по відношенню до всього суспільства та до конкретної організації, а й задовольняти ринковий попит, тобто володіти ринковим потенціалом як показником ефективності роботи підприємства, реалізації його інноваційного потенціалу.
На жаль, нині держава має обмежені можливості надавати фінансову підтримку інноваційній діяльності підприємств, але навіть непрямі заходи стимулювання впровадження інновацій використовуються в Україні недостатньо.
Сьогодні головним завданням для України є створення умов для забезпечення конкурентоспроможності, що на сучасному етапі розвитку суспільства визначається рівнем освітньої кваліфікації населення, станом фундаментальних розробок, структурою НДДКР та мірою впроваджень нововведень у виробництво. Це стосується вибору інноваційної стратегії, визначення пріоритетів, створення правової бази.
Успішність реалізації цього напряму залежить від послідовності та радикальності економічних трансформацій. Усі рішення щодо укладання контрактів мають приймати незалежні від держави господарські суб’єкти, підприємці, які розпоряджаються власними або позиченими ресурсами і відповідають за наслідки прийнятого рішення своїм майном. Державі має належати роль регулятора податкової, митної та опосередковано і кредитної політики.
Рух до технологічного перетворення неможливий без створення відповідних організаційних інститутів, що сприяють активізації комерціалізації нововведень, стимулюючих конкуренцію між підприємствами. Саме вони разом з розвитком інноваційної діяльності дозволяють робити висновок про міру техніко-економічного розвитку держави.
