Одним зі стратегічних завдань системи державного управління є прагнення науковців сформувати систему базових духовних цінностей та орієнтувати на них українське суспільство. Адже коли духовні цінності стають основою життя для кожної людської особистості, людина шукатиме засоби для їх реалізації. Якщо декларовані в геополітичному просторі так звані загальнолюдські цінності суперечать духовним ціннісним векторам християнства та української держави, то вони можуть стати лише інструментами політичної маніпуляції у досягнення відповідної мети певними політичними силами. Українське суспільство дедалі більше глобалізується, занурюється у віртуальний світ ціннісного релятивізму, що призводить до відчуження людей, церкви, суспільства і держави. Разом з тим, у глобалізованому світі відбувається руйнування релігійних традицій, стирання кордонів релігійної ідентичності, національної історії, культури, девальвація духовних цінностей християнства. Глобалізація в сучасних умовах планетарного розвитку несе не лише позитивні (розвиток економіки, доступність фінансів, інформації), але й негативні наслідки (екологічні проблеми, політичні, расові і національні конфлікти).
У свою чергу християнські цінності (віра, надія, любов, радість, спокій, терпіння, доброта, милосердя, великодушність, незлобливість, мужність, працелюбність, простодушність, прямота, розсудливість, поміркованість, справедливість, стійкість, чесність, правдивість, вірність слову) створюють основу для формування довіри громадян до церкви, релігійних організацій і державних інститутів, а також сприяють підвищенню якості державного управління та забезпечують соціальну справедливість і духовний розвиток суспільства. Сучасне українське православ’я формують основні духовні орієнтири поведінки релігійних громад, а відтак і цілого народу.
Соціальна думка християнства має суттєвий вплив на процеси культури, історії і державотворення. В богослужінні і соціальній діяльності Православна церква України додає сучасній людині соціального оптимізму, розвинену релігійну інтуїцію і розвиває творчі здібності у професійній діяльності. Зауважимо, що місія українського православ’я полягає не лише у відродженні храмового богослужіння, будівництві монастирів, соборів і храмів, а насамперед, в духовно-просвітницькому і соціальному служінні. Державно-церковні відносини послідовно сформували нові методологічні підходи, які поєднують релігію та сучасну науку. На нашу думку, місія церкви і християнська комунікація поступово еволюціонують, переживають періоди злетів, падіння і певної трансформації, змінюється пріоритетність пошуку нових форм теологічної мови і проповіді церкви залежно від внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку глобального світу. Відомо, що в історії християнства існували різні форми християнської комунікації. Слово комунікація походить від латинського «соmmunicatio» і означає повідомлення, передачу, бесіду, розмову. Зауважимо, що концептуальне поняття «християнська комунікація» постійно перебуває у стані наукової методологічної розробки, як в теології, так і в державному управлінні. Тому актуальними для неї, на думку науковців, є вирішення проблем євангелізації, проповіді, місії, теології, катехізації і соціального служіння.
Наведемо просте визначення християнської комунікації в теологічному контексті: комунікація — це передача християнської віри (катехізація), богослужіння, проповідь, взаємодія з суспільством, вчительство церкви в питаннях життя людини, держави і суспільства. Християнська комунікація включає в себе мораль, богослов’я, літургічне життя й соціальну політику церкви. З огляду на зазначене, наголосимо на доцільності вивчення державним управлінням місця та ролі Православної церкви України в українському суспільстві, а також її священної місії.
Таким чином, існує актуальна доцільність формування теоретико-методологічних принципів щодо вивчення теологічної і управлінської науки про християнську комунікацію. Духовне, історичне, культурне і суспільно-політичне життя Православної церкви України — це не лише історія релігії, культурно-історичні характеристики буття українського народу, але й особливий інтелектуальний світ сучасної теологічної науки.
Розглядаючи основні аспекти демократизації державотворчих процесів і
питання оптимізації системи державного управління України, варто закцентувати увагу науковців і дослідників на проблематиці релігійного, духовно-морального, історичного, гуманітарного і ціннісного впливу українського православ’я на життя українського народу. З багатьох суспільних питань вивчення релігійної думки сучасності найменш науково дослідженою залишається сфера впливу християнської теології на доктрини, концепції, теорії державного управління і світові тенденції їх розвитку. І на те є кілька вагомих причин, з яких слід виокремити найсуттєвіші.
За тисячолітньої історії українського православ’я окремі складові його соціального вчення залишаються маловивченими через те, що за часів радянської влади дослідники майже не надавали безпосереднього значення релігії в житті суспільства. А точніше, науковці керувалися методологією «наукового радянського атеїзму» і матеріалістичної діалектики, яка начебто заперечує релігійні цінності.
Варто зауважити, що українське суспільство на переломному етапі свого розвитку, боротьби за незалежність і свободу конче потребує повернення до витоків власної духовної культури, історії та релігії. У своїй історії український народ завжди керувався християнськими ідеями буття, есхатології надії, священної місії утвердження свободи, гідності і власного покликання. Про це в історичній парадигмі розмірковує єпископ Гавриїл Кризина, наголошуючи, що Православна церква України у духовній боротьбі, на кожному кроці долаючи опір ворогів, «просувається вперед, до незалежної й вільної богословської думки сьогодення, церковного життя та глобальної місії проголошення Слова Божого у світі».
Сьогодні в державному управлінні виявився інтерес до вивчення християнської теології, релігійної філософії і осмислення ролі українського православ’я у процесах державного і національного будівництва. Еволюція теорії, філософії та методології державного управління; соціальні, економічні, культурні, історичні та інші джерела виникнення державного управління потребують нового погляду державних управлінців на релігію, теологію і християнську історію.
Отже, багато з державно-управлінських концептів, напрямів вивчення історії християнства України потребують насамперед принципового уточнення, пояснення, нового тлумачення, а окремі з них – взагалі переосмислення у світлі християнської теології та історії Православної церкви України. На нашу думку, реальний історичний досвід українського православ’я, життя і творчість церковних ієрархів, соціальне вчення світового християнства, політична теологія суттєво збагачують поняття політичної філософії і державного управління. Потреба вивчення соціальної думки і історії церкви посилюється і тим, що вона реально формує ціннісне поле сучасної геополітики, історії, культури і політичної діяльності.
На всіх етапах української історії, громадсько-політичної діяльності пасіонарної інтелігенції саме представники українського православ’я (церковні ієрархи, богослови, пересічне духовенство) величезного значення надавали розвитку національної культури українського народу, його самобутності і історичної унікальності.
Отже, історичний шлях українського православ’я – це певна парадигма пошуку української культурної ідентичності, церковного, національного та державного будівництва. З упевненістю можемо зауважити, що саме історія православної церкви в Україні стала джерелом творчої наснаги української інтелігенції.
З падінням комуністичного режиму в СРСР та відродження автокефального церковного руху у незалежній українській державі саме українське православ’я інтегрувало до своїх релігійних інститутів широкі кола церковної та політичної громадськості у Західній Європі, Америці, Канаді та Австралії.
Церковно-державні відносини часів існування Радянського Союзу, як і всі наукові галузі того часу, використовувалась політичними керманичами радянської атеїстичної влади насамперед для служіння інтересам тоталітарної системи. Адже культура, історія і література сприймались як інструменти, що мають вагомий вплив на свідомість громадян, а для забезпечення стабільності режиму необхідний постійний контроль над формуванням свідомості поневоленого народу. Починаючи з заколоту і державного перевороту 1917 року більшовики постійно використовували церковне питання у своїй революційній боротьбі.
Інтелігенція і духовенство мали виконувати різні замовлення радянської влади, до прикладу: під час громадянської війни – мотивувати селян, які боролися за автокефалію, на боротьбу з білогвардійськими формуваннями, підтримувати негативний образ колишньої царської влади. Це мало невідворотні наслідки для системи церковного управління, а також і самого життя українського православ’я.
Відомо, що духовна боротьба за власну церковну ідентичність почалася ще за часів життя та діяльності видатного освітнього діяча, реформатора, талановитого проповідника, митрополита Василя Липківського у 20-х роках XX століття. Церковна історія показує, що після 1917 року національно-визвольний рух українського народу охопив усю Україну, порушивши важливі питання церковного життя. Небайдужими громадськими лідерами до актуальних проблем державного будівництва та активними лідерами національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.) священиками Василем Липківським, Нестором Шараєвським та Петром Тарнавським було закладено особливий церковний рух оновлення та відродження української церкви, який зумовив виникнення Всеукраїнської православної церковної ради (ВУПЦР). Міністр сповідань УНР професор Іван Огієнко, у майбутньому митрополит Української православної церкви у Канаді, а також численні групи священиків, які виступали за автокефалію, були глибоко переконані в тому, що лише за створення, зміцнення й розвитку національної церкви може виникнути та зміцнитися національна держава. Вже навесні 1920 року активна політична і церковна громадськість, проголосивши автокефалію української церкви, пішла на свідомий розрив із російською церковною владою.
Розуміючи, що існування церкви у парадигмі канонів та історії православ’я неможливе без єпископату, активісти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) почали робити спроби щодо набуття власної ієрархії. Активність у цьому питанні виявив соціал-демократ, колишній прем’єр-міністр і голова Ради міністрів Української народної республіки (УНР), професор Володимир Мойсейович Чеховський (1876–1937), який був провідним і активним діячем православної церкви. Автор богословських і церковно-історичних праць став наполегливо просувати ідею соборноправності (широкого залучення вірян до впливу на церковне життя та управління). Відповідно до цієї ідеї висвячення пересічного священика у єпископський сан (хіротонія) може здійснити виключно церковний народ без єпископів (ієрархія). Соборність громади – собор священиків, дияконів і мирян має право самостійно вирішувати нагальні питання буття церкви і приймати будь-які важливі рішення. Варто зауважити, що українські автокефалісти намагалися звільнити християнську віру з-під влади середньовічної схоластики, закостенілого догматизму та гармонізувати православну віру церкви з реаліями політичного та суспільного життя. Канонічне право, розроблене в Візантії, вони сприймали як рухливий елемент найкращого облаштування багатогранного церковного буття. Вони допускали другий шлюб духовенства, одружений єпископат та інші церковні нововведення. Християнській академічній теології важко заперечувати необхідність своєчасного оновлення християнського віросповідання (канонічне право), культової практики (богослужіння) та організації церкви (соборність) відповідно до змін соціально-політичного та культурного контексту.
В. М. Чеховський (Володимир Мусійович Чехiвській) аргументовано на рівні академічного богослов’я та християнської історії виправдовував цей досвід церковного життя реальними прикладами з історії єпископських хіротоній стародавньої Олександрійської церкви. Активна підтримка політичними силами (спочатку Директорії УНР, а потім представників Радянської влади) громадського руху за автокефалію стала потужним поштовхом до скликання Першого всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ. Зазначимо, що епохальний Перший всеукраїнський собор УАПЦ відбувся у Києві, у храмі святої Софії Київської 14-30 жовтня 1921 року. Лідерами нового церковного руху стали відомі священики Василь Липківський і Нестор Шараєвський, а також представники інтелігенції професори В. М. Чеховський, А. Є. Кримський та В. Є. Данилевич. Саме на цьому соборі було проголошено три стовпи УАПЦ – автокефалію, соборноправність, українізацію.
Більшовицька атеїстична влада в Україні, радянські органи влади і управління, бажаючи послабити Російську православну церкву, яку очолював патріарх Тихон (Бєлавін), охоче йшли на контакт з релігійними громадами УАПЦ. До середини 20-х років XX століття мережа релігійних громад УАПЦ, яка опікувалася питаннями державотворення, масового ужитку та розвитку української мови, літератури, історії, активно поширювалася (їх налічувалося вже близько 1300), але поступово умови діяльності і ставлення державних структур до автокефальної церкви змінилися. Під тиском більшовицького уряду України, очолюваного в той час Л. Кагановичем, керівництво УАПЦ у січні 1930 року скликало надзвичайний церковний собор у Києві, на якому було ухвалено рішення про саморозпуск церкви. В період сталінського червоного терору, що починається у 30-ті роки, політика держави щодо релігійно-церковного життя трансформується в авторитарну політику переслідування та тотального винищення духовенства й української інтелігенції, яка свідомо підтримувала автокефальний рух української церкви.
На нашу думку, національний проєкт вивчення, осмислення і модернізації українського державотворення, є важливим науковим і практичним завданням у галузі науки державного управління. Підходи до нього лежать саме в царині дослідження масової свідомості релігійних інститутів (життя громад українського православ’я), вивчення соціального вчення православної церкви як складного соціокультурного явища, що значною мірою відображає найважливіші сторони ціннісної мотивації людини у визначенні й вивченні парадигм християнської теології та історії християнства.
Таким чином, християнська теологія і релігійна етика впорядковують, піддають загальним умовам загальні правила поведінки великої кількості людей. Оскільки, насамперед, духовні цінності християнства впливають на духовний світ людини, її мотивацію, духовну і соціальну місію, її мислення, прагнення та інтереси. Коли йдеться про духовне життя православної церкви і православного християнина, мається на увазі наявність певних духовних (теологічних) ідей, під впливом яких люди будують свій соціальний, культурний, історичний і політичний простір.
Сучасна наука наголошує, що фізичний (матеріальний) світ – це той реальний світ біології, економіки, політики, який людина відчуває як складну природу речей, що її оточує. Духовний світ (ідеї, концепції, міфологія, психологія, релігія) – це світ творчості, поезії, літератури, мистецтва, духовних ідей людства, теологічних і релігійних уявлень. І ось тут важливо усвідомити, що процеси державотворення і є світом реалізації духовних ідей, уявлень про існування та розвиток держави, а духовний світ релігії та християнської теології суттєво впливає на філософію державного управління і реальні процеси політики.
В середині ХХ століття ядром українського православ’я у світі були українські емігранти Америки та Канади – здебільшого високоосвічені, патріотично налаштовані церковні ієрархи, творча інтелігенція, які у питаннях щодо збереження, відродження української культури, історії та ідей утвердження української державності виявляли неабияку зацікавленість.
Відомо, що українці, рятуючись від безбожної радянської влади, гонінь, смерті, переслідувань, прибули до США і Канади, звичайно занурились в іншу суспільну й політичну реальність, але не втратили своєї віри, ідентичності, мови та історії [9]. Більше того, з надбанням інших одкровень канадської і американської культури вони збагатили свій духовний, релігійний досвід, а відтак розвинули і межі самої християнської місії. Православні громади будували храми і духовні центри, активно займалися книговидавництвом. У Саут Баунд Бруці (Нью-Джерсі, США) було збудовано церкву-пам’ятник святого апостола Андрія – головний храм і символ Української православної церкви США та організовано духовну семінарію святої Софії. Було також споруджено багато церковних пам’ятників. Розвиток українського православ’я науковці та історики церкви пов’язують з іменами видатних церковних діячів: митрополитом Іваном Теодоровичем (1887–1971), митрополитом Іларіоном Огієнком (1882–1972) і митрополитом Мстиславом Скрипником (1898–1993).
Науковці вивчають багатий український світ американської і канадської діаспори, аби зрозуміти, яким чином українці створили себе на іншому континенті, зберегли в собі історію, мову, культуру, віру, пасіонарність творення та проголошення християнської проповіді сучасному світу. Наголосимо, що і сьогодні Українська православна церква США надає гуманітарну допомогу українській державі. Українці дуже цінують цю велику допомогу, яку народ і уряд США надають Україні у боротьбі з російським агресором. Православна церква України впевнена, що спільними зусиллями з народами доброї волі Україна зможе захистити свободу і незалежність. Наголосимо, що відомий ієрарх Української православної церкви в США, архієпископ Даниїл (Зелінський) постійно опікується актуальними питаннями милосердя, соціального служіння сучасного православ’я і допомоги ближньому. Його особистими зусиллями духовенство Православної церкви України долучається до теоретичної і практичної професійної соціальної роботи сучасного світу.
Не можна обійти увагою і православних християн Канади. Митрополит Іларіон (Рудник), першоієрарх Української православної церкви Канади (вселенський патріархат) спрямовує своє апостольське служіння на зміцнення авторитету українського православ’я у лоні світового православ’я, утверджуючи християнські ідеали духовності та милосердя в реаліях сучасного глобального світу. Здебільшого, про церковних ієрархів говорити і думати – відповідально і небезпечно, радісно і хвилююче, легко і важко: вони будять священиків, вірян, керують народом Божим, пробуджують християнські громади від духовної сплячки, сну розуму, від теплохолодності, такої чужої справжнім подвижникам православної віри і християнського духу. Вони передусім завжди прагнуть говорити про церковний устрій, порядок, дисципліну, правила, закони і заборони. Але є свободомислячі, вільнодумні архіпастирі, які виростають зі свого політичного часу й національного оточення, щоб стати духовними лідерами світу, моральними авторитетами поза часом, оскільки синтезують теологію, канонічне право, історію, догматику, апологетику, соціологію, моральне богослов’я, етику і філософію. Саме такі церковні ієрархи мають феноменальну здатність вселенського об’єднання християнського минулого, сьогодення і майбутнього через власне служіння і проповідь, а також скорочення географічної та політичної відстані між країнами і народами.
І саме митрополит Іларіон (Рудник) вражає діапазоном своїх богословських знань тонкощів східно-християнської аскези, духовно-моральним спрямуванням своїх мудрих роздумів про життя церкви, сучасного християнина, симфонією теплих, щирих емоцій архіпастиря до священства, духовних синів і доньок, невсипущим піклуванням про виховання доброчесності у духовному житті канадських церковних парафій. Як духовно-інтелектуальний архіпастир Божого народу, мудрий педагог, візантійський любомудр, він прагне виховання та перевиховання релігійних громад на засадах православної віри, теологічної науки, богослужбової культури вселенського православ’я, переймаючись благодатними процесами духовної перемоги над зневірою, відчаєм, апатією, безвір’ям, атеїзмом і аморальністю. Навіть в умовах викликів сучасного світу, певного бюрократизму церковного життя його любов до православ’я виявляється у постійному піклуванні про богослужіння, всебічний розвиток парафій і духовний стан духу народу Божого в Канаді.
Переходячи від літопису церковного життя Канади і США до історії відродження українського православ’я саме в Україні, наголосимо, що воно почалося у західних областях. Мотивоване воно було головним чином глибокими народними традиціями, історичною пам’яттю, які дбайливо зберігали патріоти України, та глобальними процесами відродження самої української культури (літератури, поезії, мистецтва) у середовищі творчої інтелігенції.
Зусиллями радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів і студентів у лютому 1989 року виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ. 5–6 червня 1990 року було скликано Всеукраїнський православний церковний Собор. Першим патріархом Київським і всієї України на цьому соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). 25–26 червня 1992 року він очолив Українську православну церкву київського патріархату після об’єднання Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та частини Української православної церкви (УПЦ), яка була представлена митрополитом Філаретом (Денисенком) та єпископом Яковом (Панчуком). Після смерті в США патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський православний церковний собор 21–24 жовтня 1993 року на якому відбулося обрання патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Після смерті патріарха Володимира і його похорон, які супроводжувалися трагічними подіями і відомі в історії України як «Чорний вівторок» (18 липня 1995 року), Всеукраїнський православний церковний собор 20–22 жовтня 1995 року обрав патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка).
Ще набагато раніше, частина парафій УАПЦ не прийняла об’єднання з представниками Київського патріархату, тому 5 вересня 1993 року відбувається хіротонія в єпископи колишнього настоятеля Петропавлівської церкви, ініціатора відродження УАПЦ в Україні 78-річного протоієрея Володимира Яреми. Перед тим отець Володимир і його дружина Юлія прийняли чернечий постриг з іменами Димитрій і Юліянія.
Другий помісний собор УАПЦ 7 вересня 1993 року обрав єпископа Димитрія на патріарха Київського і всієї України. Інтронізація відбулася 14 жовтня 1993 року. Патріарх Димитрій (Ярема) переїхав до Києва й почав організовувати там адміністративний центр УАПЦ. Після смерті патріарха Димитрія (Яреми) з волі Помісного собору УАПЦ 14 лютого 2000 року церкву очолює митрополит Мефодій (Кудряков). Українська автокефальна православна церква була для митрополита Мефодія церквою аутентичної традиції, церквою, яка є справжньою спадкоємицею усіх мучеників та сповідників віри, які боролися за автокефалію, українську державність у XX столітті.
Після смерті митрополита Мефодія, з 4 червня 2015 року до грудня 2018 року УАПЦ керував митрополит Макарій (Малетич). Владика Макарій, як зазначає його паства, є ієрархом від народу, душею української нації. Як талановитий проповідник, він володіє простим, але влучним словом, і доносить до серця людини чесні, радісні, теплі, правдиві слова про віровчення православної церкви і життя народу.
Пізніше, як відомо, частина Українських православних церков: Українська православна церква київського патріархату (УПЦ КП) під духовним керівництвом патріарха Філарета (Денисенка) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) під головуванням митрополита Макарія (Малетича), пройшовши довгий і складний шлях подолання церковного розділення з ініціативи Української держави та патріарха Константинопольського Варфоломія I (Архондоніса) 15 грудня 2018 року створили нову самостійну Православну церкву України (ПЦУ). 6 січня 2019 року Православна церква України отримала від Вселенського Престолу Томос (грамоту) про автокефалію, а 3 лютого 2019 року у святій Софії Київській відбулася інтронізація Предстоятеля ПЦУ, Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія (Думенка).
На нашу думку, саме українське православ’я в історії України було духовно-моральним лідером формування національної ідеї, патріотизму і ініціатором відродження української держави. Історики, богослови і видатні церковні ієрархи наголошують, що українська церква є духовною матір’ю української державності. Українська держава і українська православна церква – два крила українського народу, символічний духовний птах історії України.
Історія українського православ’я є теоретичним і практичним втіленням національної ідеї українського народу, актуалізацією духовного, політичного, суспільного ладу, який гармонізував інтереси усіх громадян України на принципах релігійної, історичної, культурної і політичної спадщини саме титульної української нації. Православна церква України на основі духовних ідеалів соціального вчення підтримує і зміцнює власну національну державу. І таке соціальне служіння українського православ’я не є чимось штучно придуманим і сформульованим науковцями, це історична, культурна і суспільно-політична реальність життя України.
Найвидатніші церковні ієрархи, богослови і представники українського православ’я постійно переймаються найскладнішими проблемами українського національного державотворення. Як талановиті активні церковні і громадські діячі, вони вдаються до фахового предметного науково-богословського аналізу світової і національної практики формування державності, а також аналізують історичні шляхи України як самостійної, незалежної і суверенної держави.
Наголосимо, що процеси сучасної політики – це доволі брудна справа, пов’язана головним чином з владою, брехнею, корупційними посадами, великими грошима і маніпуляцією, як здебільшого проповідують священики у церкві. Процеси державотворення є необхідним і вирішальним інструментом християнської комунікації, платформою духовного об’єднання людей, тим, що робить власну державу духовно спорідненою громадою свободи, гідності, патріотизму і соціальної справедливості.
Потужне піднесення духовних сил українського народу у війні з Росією створило передумови для переосмислення керівництвом держави ролі православної церкви у загальносуспільному поступі України.
У наш час історія церкви стала предметом зацікавлення як на повсякденному, так і на науковому рівні. Тому гостро постає питання розробки теоретичної частини дослідження ролі церкви у процесах українського державотворення з чіткою методологією державного управління. На нашу думку, захист національних інтересів української держави неможливий без створення й утвердження духовних ідеалів суспільного розвитку з певними християнськими цінностями, нормами, орієнтирами. Відсутність справжніх наукових і об’єктивних досліджень з історії становлення і розвитку соціального вчення українського православ’я та гіпертрофовані процеси політичної пропаганди призводять до втрати в суспільстві основних духовних орієнтирів, які гальмують процеси зміцнення реального державотворення України.
В умовах процесів глобалізації – історичного процесу посилення економічних, культурних і політичних контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої одноманітності життя багатьох народів планети та стирання релігійних й культурних кордонів цивілізаційного розвитку, як ніколи постає питання актуалізації духовних цінностей християнства у процесах державотворення. Якою буде релігійна мапа світу завтра, де і якою буде українська церква і держава, у який спосіб церква буде спілкуватися з зовнішнім світом і втілювати етичні цінності християнства в галузях культури, науки, освіти і політики – це не просто риторичне запитання науковців, не лише політологічна й державно-управлінська прогностика, це – найважливіше теоретичне і практичне питання християнської теології як науки.
Отже, проаналізувавши історію і надбання українського православ’я, можемо з упевненістю зазначити, що воно відіграє значну роль у процесах державотворення, культури, і водночас стає духовним явищем світового масштабу. Тому українське православ’я є об’єктом пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних істориків, державних управлінців, філософів, богословів.
Доведено, що духовно-ціннісна систему українського народу, історія та культура формувалися впродовж історичного розвитку православної церкви. Морально-ціннісні норми життя українського народу зміцнюються у парадигмі любові до Бога, церкви, держави, людяності, жертовності, які характеризують особливу ідентичність, яка вирізняла українську духовність впродовж існування нашого народу.
